Персональный сайт

Радивилів, вулиця Лев'ятинська

jasc51 — Sun, 17 Jan 2010 10:45:41 GMT

Вулиця Лев’ятинська. З середньовіччя існувала тут дорога з Дубна на Броди і Львів. Лев'ятин як поселення такий же давній, як Радивилів, адже ця місцевість славилася джерельною водою.

Коли в історичних матеріалах говориться, що при прокладанні в 1860 – 1870-і роки залізниці до Радивилова в районі міста було використано давню в’їжджену дорогу, то мається на увазі, вочевидь, що така дорога на місці теперішніх колій була тільки в напрямі Дубна. У сторону Бродів вона робила вигин біля великої заплави зі ставом і через греблю на річці Слонівці (Солонівці, Словні) виводила до високих піщаних пагорбів, занурюючись у сосново-ялиновий ліс.

Недалеко за Лев’ятином з кінця ХYІІІ століття діяла митниця. Мандрівники звертали увагу на те, що кордон позначали завали дерев, звернених гілками в сторону сусідньої держави, і що прямо на величезній галявині серед лісу стояли митні та прикордонні будівлі. Цією дорогою зі сторони Бродів у серпні 1847 р. і жовтні 1848 р. приїздив у Радивилів французький письменник Оноре де Бальзак, а місцевий начальник митниці Павло Гаккель, перш ніж посприяти в його подальшій поїздці, влаштовував з тієї нагоди пишну гостину. Із дорожній нотаток Бальзака: «…ми прибули на величезний майдан… де з одного боку знаходилась велетенська клуня, що ховала в своїх нетрях австрійську митницю, а з другого була дерев’яна застава. Оскільки я не знав мови і нічогісінько не міг сказати моєму фурманові, то він спинився перед другою клунею, котра, поза сумнівом, слугувала за постоялий двір. Оскільки погода стояла гарна, я пішки подався через це безкрає поле до застави; на російському боці виднілися дві халабуди. Я вирішив, що там розміщаються гауптвахта й митний пост, – і не помилився».

Залізничний насип через велику заплаву річки і міст через неї з’явилися лише в 70-і роки ХІХ століття, коли Росія і Австро-Угорщина вирішили налагодити залізничне сполучення між двома країнами у районі Радивилів–Броди. Тоді й зникли великі піщані горби при дорозі – грунт необхідний був для залізничного насипу. А заодно припинила існування піщана дорога на Броди, – залізниця вийшла на неї біля лев’ятинського кладовища, відрізавши від села коліями давні захоронення. Хіба що митні склади біля вулиці Лев’ятинської, в районі теперішньої райветлікарні, продовжували використовувати до Першої світової війни.

При виїзді з Лев’ятинського (Бродівського) шляху на вулицю Почаївську в Радивилові ще з 1715 року стояла каплиця Марії Магдалини, що зайвий раз підтверджує давню важливість цього розгалуження доріг. Каплиця відбудована в 1990 році з ініціативи православних віруючих – активістів і симпатиків Народного Руху України.

В історії вулиці Лев’ятинської траплялися й неспокійні, криваві події. Зокрема, тут у 1863 році відбулися сутички польських загонів – учасників національно-визвольного повстання – проти царського війська. Братські могили жертв протистояння збереглися на міському кладовищі – утім, місце польського захоронення вже мало хто пам’ятає.

У роки Першої світової війни вулиця Лев’ятинська, як така, що мала міст через Слонівку, використовувалася для переміщення військових. Тут точилися бої в ході відомого прориву 1916 року, організованого під командуванням 63-річного російського генерала Олексія Брусилова.

І в роки Другої світової війни вулиця, хоч і втратила своє комунікаційне значення, не залишилася осторонь артилерійських обстрілів, танкових маневрів. Неспроста в 2009 році біля села Лев’ятина було організовано пошуки затонулого німецького танка, через що напівзабута міська вулиця Лев’ятинська враз стала доволі пожвавленою від руху різного транспорту.

Утім, забути цю вулицю попросту неможливо, адже вона виводить до мальовничого Лев’ятинського ставу – улюбленого місця відпочинку багатьох городян. Тут проводили хрещення віруючі протестантських християнських громад. Виводить ця вулиця й до Бродівського лісу, багатого на ягоди та гриби.

Під час повеней потоки не раз заливали вулицю Лев’ятинську, завдаючи шкоди приватним обійстям.

Тривалий час вулиця носила ім’я командира 1-ї бригади 11 дивізії Василя Вільмута, який у складі 1-ї кінної армії С.Будьонного воював тут у 1920 році і загинув. Саме за цією адресою свого часу зверталися численні гості міста до тутешнього травознавця і цілителя Андрія Заболотного (1900 – 1988).

Лев’ятинська могла стати однією з важливих вулиць міста у зв’язку широко розрекламованою ідеєю спорудження поблизу Лев'ятина сталепрокатного заводу, однак світова економічна кризи, судячи з усього, змусила потенційних інвесторів переглянути свої плани.

Володимир ЯЩУК.

Радивилів. Топоніми

jasc51 — Tue, 05 Jan 2010 11:28:38 GMT

Адамівка – від імені першого поселенця Адама.
Балки – від «балка» – видолинок, улоговина.
Баранне – на місцевості, де водилися дикі вівці і барани.
Батьків – від староукраїнського слова «батко», що означало «брат». «Батків» (саме так записано в перших згадках про село) означало «братів», можливо» «братів наділ».
Башарівка – від староруського бахор, бахорити – молоти зайве. Можливо, сучасна назва походить від прізвиська перших власників села.
Безодня – село в болотистій місцевості, серед трясовини.
Березини – первісно поселення, очевидно, лежало серед березового гаю.
Білогорівка – від «біла гора».
Боратин – від давнього імені Бората, Борята, власника поселення.
Бригадирівка – від «бригада» – господарська одиниця в колгоспі, колишня назва – Малі Жабокрики, сусідила з Великими Жабокриками.
Бугаївка – від «бугай», можливо, село славилося племінними бугаями.
Веселе – мабуть, колись у цьому, нині майже зниклому селі, при дорозі з Хотина до Рідкова, жили веселі люди.
Гаї-Лев’ятинські поселення в гаях поблизу Лев’ятина.
Гай – колись на тому місці був гай.
Гайки-Ситенські – поселення в гаю поблизу Ситного.
Гнильче – болотиста, «гнила» місцевість.
Гоноратка – від імені власниці села на ім’я Гонората.
Горгулі – від «горголь» – сук, наріст на дереві, поселення біля Михайлівки серед сучкуватих дерев.
Гранівка – село на «грані» – на лінії поділу, межі земель.
Гусари – ймовірно, заклав поселення колишній військовий гусар.
Дружба – назва радянського часу на знак дружби і порозуміння людей, колишня назва Дранча – від слова «дран» («дрань»), яке має кілька значень: «обшарпанець», «зорана цілина». Є перекази, що колись тут виробляли дранки - для покриття даху. Околицю стали називати Дранки, а потім – Дране. Існує версія, що Драча – від слова «дранчити», тобто здирати луб дня плетіння кошиків.
Добривода – село славилося доброю водою – джерелами річки Пляшівки.
Довгалівка – село з довгою вулицею, колишня назва – Жабокрики, Великі Жабокрики – вказувала на розташування села в болотистій місцевості, біля заплав річки Пляшівки.
Дубини – поселення серед дубів.
Жовтневе – від назви календарного місяця, колишня назва – Пляшева, Пляшова – від найменування річки Пляшівки (пляш – мілина).
Заміщина – поселення за мостом (на річці Ситенці).
Зарічне – село за рікою Пляшівкою, колишня назва Тарнавка, від прізвища місцевого польського поміщика Тарнавського.
Засів – від імені першого поселенця Заса (Зосима).
Іванівка – назва від імені першого поселенця.
Іващуки – від імені «Івась», очевидно, від нього почався рід Іващуків.
Казьміри – від імені Казмир, Казимир.
Карпилівка – від імені Карпо, яке носив перший власник поселення.
Козин – поселення на місцевості, де випасалися кози.
Копані – копань – криниця без зрубу, сажавка.
Коритне – назва від слова «корито», що вказує на особливість тутешньої місцевості, доволі низинної і болотистої.
Коти – в часи закріпачення селян «коти», «викотці» промишляли тим, що організовували втечі родин від одного власника до іншого, незважаючи на загрозу суворої кари (часто смертної).
Круки – поселення, де гніздилися круки.
Лев’ятин – від давнього імені Лев, Лев’ята, першого поселенця або власника села. Оскільки вперше було зафіксовано згадку «глев’ятинська криниця”, то, можливо, йдеться про болотисту, глеювату місцевість.
Михайлівка – від імені Михайло, у давніх записах фіксується і Віколовка.
Митниця – село було закладено біля митного пункту на кордоні Росії і Австро-Угорщини.
Немирівка – від імені Немир, яке нині забуте.
Нова Митниця – там свого часу була облаштована нова митниця при кордоні.
Новоукраїнське – нова назва, колишнє найменування села Дранча Руська – від того, що частина села Дранча була закладена при кордоні Росії з Австрією, де служили росіяни.
Опарипси – за легендою, село було продане поміщиком «за пару псів» – «о парі псів».
Острів – село в загині річки, серед болотистої місцевості.
Пасіки – поселення, жителі якого займалися бджільництвом.
Перенятин – середньовічне місто, обнесене земляним валом, де надавали пільги в оподаткуванні новим поселенцям з числа мандрівних людей, переймали таких, припиняючи бродяжництво.
Підвисоке – розташоване на підвищенні, на висоті, там друга за значенням висота Радивилівського району (після гори Красної біля Дружби).
Підзамче – поселення біля замку, мабуть, мався на увазі древній замок у сусідньому Перенятині.
Підлипки – село біля лип (липок).
Пляшева – від найменування річки Пляшівки (пляш – плішина, мілина).
Пляшівка – село отримало назву від однойменної річки.
Полуничне – більш вірогідно, що не від назви ягід, а від слова «опівнічне» (рос. «полуночное») – в таку пору випасали коней.
Пороховня – хутір серед старого, гнилястого, порохнявого лісу.
Приски – від «приски» – шматки, наділи землі.
Пустоіванне – місце, де колись було село Іванне (Івани), яке, за переказами, після пожежі опустіло, але потім відродилося як Пусті Івани, згодом – Пустоіванне.
Радивилів – від прізвища першого власника містечка Миколи Радзивілла Чорного. «Радивил» – з угро-фінських мов – новоохрещений.
Радихівщина – від давнього імені Рад, власника поселення чи першого поселенця. Можливо, як і Радехів, пояснюється словосполученням слів «радо ховатися», оскільки людям доводилося часто переховуватися тут від ворогів у лісах, болотах та очеретах.
Рідків – назва від імені Ред, Редко, звідси походила строукраїнська назва Редков, тобто поселення якогось Редка.
Рудня – на цьому місці в давнину плавили метал і виготовляли металеві знаряддя праці.
Савчуки – первісно село родини власника чи першого поселенця на ім’я Сава.
Сестрятин – ймовірно, від давньоруського імені «Сестрата», хоча існує переказ, що назва пов’язана з колишнім розташуванням села біля російсько-австрійського кордону, де внаслідок участі в контрабандних оборудках не один тутешній житель «сі стратив», тобто розорився.
Ситне – від слова «ситняк», тобто очерет. Біля села протікає річка Ситенка.
Срібне – назва кельтського походження, дана за відблиск річки (Ситенки).
Станіслави – від імені колишнього власника села.
Старики – стара частина села Перенятина.
Стоянівка – первісне місце тривалого постою кочової родини.
Теслугів – назва походить від найменування деревообробного інструмента «тесло», що нагадує собою мотику і може використовуватися для видовбування деревини.
Требіжі – назва кельтського походження, в її основі відображено прадавній корінь, який означав «житло, домівка».
Хотин – від «хотин» – «хотимий», «бажаний»; є версія, що назва може походити від древнього, нині забутого імені Хот.

Уклав Володимир ЯЩУК.

Історія вулиць Радивилова

jasc51 — Tue, 05 Jan 2010 11:19:28 GMT

Володимир ЯЩУК

Вулиця Паркова.

Колишня назва – Липова, в радянський час – Комуністична. Очевидно, з’явилася після того, як новий власник Радивилова князь Урусов у другій половині ХІХ століття звів двоповерховий палац при давній дорозі з містечка до приміського села Бугаївки.
За переказами, заклав біля нього гай рідкісних порід дерев (там тепер дендропарк, частково міський парк), гай виходив до шляху на Бугаївку. Князь Урусов, походячи з давнього аристократичного роду, підтримував зв’язки з багатьма відомими людьми Росії. Відомо, що входив до Комiтету Пiвденно-Захiдного фронту Всеросiйського союзу мiст. позаурядову органiзацiю, завданням якої була допомога армiї, передусiм медична. Навіть очолював цей комітет.
Дорога, обсаджена липами, виводила прямо до палацу, що перекривав цю путь, змушуючи жителів Бугаївки і Сестрятина, які приїздили кінними возами в містечко на ярмарки, огинати садибу. За часів Польщі обійстя було занедбане, колишній палац, залишившись бездоглядним, поступово зруйнувався.
Оскільки Урусов володів 3938 десятинами сільгоспугідь, у тому числі 1355 орної, мав 150 коней, 132 голови великої рогатої худоби, чимало радивилівців наймалися на роботу до нього, ходили вирішувати в його управителів свої побутові проблеми, отож з року в рік перетворювали шлях до палацу на доволі людний.
Відбувалася забудова вздовж дороги, яка залишалася не вимощеною щебенем до 30-х років і в зливи ставала малопрохідною.
За часів Польщі при в’їзді з вулиці Кременецької на Липову у великому приземкуватому будинку зліва (тепер це житловий дім) працювала міська управа. Чимало літ тут головував поляк Вінцент Бирка. Сюди городяни приходили вирішувати різноманітні проблеми, – утім, українцям це було робити дедалі важче: давалася взнаки шовіністична політика Варшави.
У 1942 році німецькі фашисти одне з двох гето для місцевих євреїв, обнесене колючим дротом, влаштували при вулиці Липовій, на території, де тепер частина парку. Приречені на розправу були розстріляні в лісі поблизу хутора Пороховня. Як розповідали старожили міста, українці співчутливо ставилися до приречених, по можливості передавали їм їжу, надавали сприяння втікачам.
Після війни посаджено парк, у якому в різні періоди діяли розважальні атракціони, спортивні і танцювальний майданчики, дитяче містечко, був фонтан. У парку працював дитячий садок комбінату хлібопродуктів, у цьому ж приміщенні починав свою біографію загальноосвітній ліцей. Нині на території парку при вулиці Парковій діють інтернет-клуб, більярдний зал тощо.
У радянський час на вулиці Комуністичній працювали районні органи влади, зокрема, райком компартії (у тому приміщенні сьогодні розташовані районний будинок школяра і районна дитяча бібліотека). На цій же вулиці діяла перша в місті середня школа (нині приміщення дитячої школи мистецтв). Тут виросли одні з перших у місті житлових двоповерхівок, де отримували квартири й керівники району. Розгорнулося будівництво корпусів професійно-технічного училища (зараз професійний ліцей, його адреса: вулиця А.Міцкевича). Одним з провідних промислових підприємств району стала швейна фабрика «Маяк», було споруджено нові виробничі корпуси. До вулиці Паркової примикає територія комбінату хлібопродуктів – на цьому місці ще за царської Росії розгорнули виробництво борошна підприємливі єврейські родини.
На вулиці Парковій розташована міськрада, яка за останні роки немало зробила для поліпшення благоустрою Радивилова, в тому числі й для упорядкування «своєї» вулиці. А ще вулиця наповнюється святково вдягнутими людьми у дні реєстрації шлюбів – цю церемонію працівники загсу проводять в актовому залі міськради. Можна сказати, з вулиці Паркової починається завтрашній день міста.
Колишня малозначуща дорога до Бугаївки перетворилася на доволі людну вулицю, яка нині поєднала житлові квартали міста і саме місто з селом, не відразу й визначиш, де закінчується власне Радивилів. При цій вулиці – стадіон «Колос», де відбуваються спортивні поєдинки як місцевого, так і міжобласного значення, проходили концерти. Відразу за стадіоном пролягає під’їзна вітка залізниці, яка, завершуючи вулицю Паркову, виходить до комбінату хлібопродуктів. На цій вулиці діяли й райком ДТСААФ (затим Товариства сприяння обороні України), товариство мисливців та рибалок зі своїм магазином.

Вулиця Почаївська.

Одна з перших вулиць містечка. Почаїв набув значення християнського духовного центру до середини ХYІ століття завдяки ролі настоятеля Почаївського монастиря Іова Заліза, тому одна з доріг від воєводського центру Луцьк Речі Посполитої пролягала на Почаїів через Радивилів (Радзивилів).
Із запису мандрівного дипломата Вердума відомо, що ще в ХYІІ столітті в Радивилові зберігалися залишки колишнього оборонного укріплення у вигляді земляних валів, колись увінчаних частоколом затесаних догори стовбурів дерев. З часом цей земляний вал, ймовірно, став частиною дороги на Почаїв, адже й тепер простежується підвищення вулиці Почаївської в тій частині, що виходить від майдану Незалежності в сторону залізниці. Таке підвищення було тим більше доречне, що її перетинало пониження, яке й нині буває доволі повноводним навесені і в зливи – «річка» тече від району школи-гімназії у напрямку скупчення приватних гаражів при вулиці Садовій і далі, перетинаючи Почаївську, Зелену і Тиху, до річки Слонівки. За переказами, колись тут була невелика її притока, яку живили джерела на сході міста.
Почаївська дорога з середньовічних часів використовувалася для перевезення солі з Криму, що підтверджується і таким записом: 21 серпня 1564 року війт Радивилова скаржився, що зем'янин (землевласник) Олехно Бєлостоцький заарештував міщанина радивилівського під тим приводом, ніби в нього виявився крадений кінь, і хоча той заперечував, Бєлостоцький змусив його віддати коня, а також віз із сіллю. Сіль через Радивилів, Крупець, Теслугів везли далі на Волинь, у тому числі в Луцьк, центр Волинського воєводства.
З центру Радивилова Почаївська дорога виводила до розгалуження, одна з віток якого спрямовувала мандрівника на Лев’ятин і далі – на Бродівський шлях. На цьому розгалуженні в 1715 році була споруджена каплиця Марії Магдалини – на знак сумлінного моління й покути за гріхи перед Богом, у час великої епідемії холери. Тоді в Радивилові було всього 140 будинків. У 1962 р., за умов радянського войовничого атеїзму, каплицю зруйнували. У 1990 р. її відновлено, точніше – збудовано наново. У той же час напроти одну з хат освятили під Українську автокефальну православну церкву, яка припинила існування з освяченням у 1996 році новоспорудженої церкви Різдва Богородиці на вул. Садовій.
Легко передбачити, що після переїзду через кордон і митний пост, який діяв у Бродівському лісі там, де на залізничній лінії існує умовна межа між Рівненщиною і Львівщиною, французький письменник Оноре Бальзак у 1847 році на запрошення начальника тутешньої митниці Павла Гаккеля в’їхав у місто дорогою біля каплиці і прослідував вулицею Почаївською до будинку начальника. Запис письменника в дорожніх нотатках: «…Жодного метра бруку, всі вулиці з утоптаної землі…»
У серпні 1854 року внаслідок пожежі чимало будівель постраждало, адже майже всі вони були дерев’яні, криті гонтою. У гасінні вогню брала участь і прикордонна варта на чолі з полковником Петром Каверіним, колишнім приятелем О.Пушкіна, а також 6-а сотня 847-го Донського козачого полку (військовий старшина Назар'єв) і місцева етапна команда (прапорщик Тушинський).
Після відкриття залізничного сполучення між Здолбуновом і Радивиловом у 1874 році, а особливо у зв’язку з роботами щодо з’єднання державної залізниці Російської імперії з приватною мережею Австро-Угорщини ця дорога була перекрита, натомість відкрили переїзд у районі теперішнього комбікормового заводу комбінату хлібопродуктів. Згодом поновилий й переїзд на Почаївській, тим паче, що так було зручніше жителям розташованого по той бік залізниці хутора Цибухів (нині в складі міста). При самій вулиці
довгий час діяла розворотна платформа для паровозів (зараз там залишилася напівзасипана яма, яка влітку заростає травою). Ближче до міста частково збереглася колишня водонапірна башта, у якій дехто схильний вбачати більш значущу пам’ятку минулого.
Вулиця Почаївська відома корпусами лікарні, перші її будівлі з’явилися тут ще в ХІХ столітті і були зведені на кошти мецената, комерційного радника Мойсея Гінсбурга. У 1930-і роки лікарні присвоїли його ім’я, про що свідчила велика вивіска над входом на територію закладу. У цій лікарні працював відомий у нашому краї хірург, просвітятнин Петро Шепченко.
За часів Польщі вулиця Почаївська носила інші назви – Костельна (частина вулиці біля котелу, який діяв із ХYІІ століття, спочатку дерев’яний, а в 30-і роки ХХ ст. був вивершений мурований) та імені Юзефа Пілсудського, за часів СРСР була названа ім’ям Леніна.
У центральній частині міста вулиця Почаївська багато десятків років була відома дрібними крамницями, здебільшого єврейськими (до Другої світової війни), ремісничими майстернями. У 1930-і роки тут спорудили молитовний дім іудеїв – синагогу (на тому місці тепер кінотеатр). На в’їзді в місто зі сторони Бродів діяв клуб, у якому виступали самодіяльні артисти, заїжджі театральні і циркові групи. Письменник Улас Самчук згадував, що в юності, коли навчався у Кременці, виступав тут із танцювальним колективом.
Вулиця пам’ятає велику трагедію місцевого єврейського населення у роки фашистської окупації України. Значну його частину гітлерівці зігнали в обгороджене колючим дротом гето, яке прилягало до вулиці Почаївської і займало квартал від міського ринку до лікарні (друге гето було на території теперішнього парку ім. Т.Шевченка). У 1942 році євреїв колонами повели вулицею Почаївською на розстріл через село Лев’ятин до хутора Пороховня. До речі, німецька управа працювала на цій же вулиці, в будинку, який після війни займало відділення радянського НКВС (напроти відділення Песійного фонду, поряд із пам’ятником жертвам політичних репресій). На кілька днів на вулиці виставляли трупи вбитих підпільників «для упізнання», насправді – для виявлення їх родичів з метою репресувати.
У 1944 році, під час боїв за визволення Червоноармійська, вулиця зазнала руйнувань від гарматних обстрілів і авіабомбардувань. Наприкінці березня коло костелу стояла гарматна батарея 134-го артполку 20-річного лейтенанта Семена Чепчуріна, який тут загинув і був похований. Урочисте перезахоронення його останків на братське кладовище відбулося наприкінці квітня 1980 року.
У 1944 – 1947 роках у сквері напроти костелу були поховані Герої Радянського Союзу Павло Стрижак (загинув у бою з фашистами біля Опарипсів), Опанас Волковенко (вбитий біля Радивилова при проїзді автотрасою), Андрій Демьохін, Микола Маркелов (як бойові льотчики загинули за небойових обставин на аеродромі поблизу міста). У 80-і роки, із завершенням спорудження за містом меморіалу Слави, їх останки урочисто пересено туди.
Радянська влада приміщення колишнього костелу прилаштувала під будинок культури, тут відбувалися багатолюдні політичні і розважальні заходи. Один із резонансних – судовий процес 1958 року над групою колишніх членів ОУН-УПА, який транслювався через динаміки на все місто. Прилеглі будівлі католицької плебанії віддали райсільгоспуправлінню.
У 1960 – 70-і роки центральний квартал поступово розчищено під площу. На вулиці Леніна діяло відділення Держбанку, стояв пам’ятник Леніна (на тому місці тепер 5-поверховий будинок).
Нині вулиця Почаївська простягається від Цибухова до виїзду з міста на Броди. Колись тут, біля річки Слонівки, діяв приватний млин. У 80-і роки, з реконструкції напівзруйнованої будівлі, почалося спорудження заводу радіоелектронної апаратури.
Вулиця Почаївська сьогодні асоціюється і з Свято-Вознесенською церквою (колишній костел), райвідділом міліції (на місці приміщення, яке займає райвідділ, за Польщі був поліцейський постерунок), управлінням Пенсійного фонду, санітарно-епідемічною станцією. Тут діють відділення банку, ресторан, кілька кафе, аптек, магазинів. Вулицею курсує міський автобус до району електромереж. Неподалік залізничного переїзду є пам’ятний хрест на вшанування жертв Голодомору у Великій Україні.

Вулиця Кременецька.

Набула значення як окраїнна дорога з Радивилова (Радзивилова) на Кременець після 1795 року, коли наш край опинився у складі Волинського намісництва, з грудня 1796 р. – Волинської губернії, а Радивилів відійшов до Кременецького повіту.
З волосного містечка Радивилів у повітовий центр доводилося їздити кінними повозами не тільки місцевим чиновникам і комерсантам, а й простим людям. Дорога пролягала в напрямку Білої Криниці (нині хутір біля Крупця) і, оскільки залізниця перетнула її лише в 70-і роки ХІХ століття, безперешкодно далі йшла перелісками і полями до Кременця.
Відомо, що під церкву, яку згодом освятили ім’ям Олександра Невського, відвели місце за містом, а кладовище з ХYІІ століття знаходилося дещо в стороні від нього при Крупецькому шляху, тому можна припустити, що Радивилів до ХІХ століття з північного боку закінчувався в основному саме Кременецькою дорогою. Щоправда, була й вулиця Липова (тепер Паркова).
Поступово Кременецька обростала забудовами, відгалуженнями інших вулиць, зокрема Поштовою (П.Козланюка). З організацією будівництва залізниці від Здолбунова до Радивилова битий шлях для сполучення з іншими містами і з закордоном використано для облаштування залізничного насипу і прокладання шпал та колій. Відтак виникла необхідність в іншому шляху для гужового транспорту (з Радивилова диліжанси з регулярно курсували навіть до столиці Російської імперії – Петербурга, починаючи з 1828 року).
Отож з другої половини ХІХ ст. частина Кременецької вулиці опиняється на новій дорозі з Дубна до Львова. За Радивиловом у напрямку Бродів починалася інші країна – Австрія, з 1867 р. вона стала зватися Австро-Угорщиною.
При цій вулиці існувало старе іудейське кладовище (на тому місці тепер газон з хрестом-фігурою, а також вулиця і житловий 2-поверховий будинок).
У роки Першої світової війни вулиця Кременецька знала переміщення бойових сил російської і австрійської армій, у роки української революції і громадянської війни нею їздили більшовицькі полководці Семен Будьонний, Клим Ворошилов та інші, звідси рухався на Броди тодішній репортер, а потім відомий письменник Ісаак Бабель.
За часів Польщі на вулиці Кременецькій, у домі Богданових, декілька років жила сім’я Свєшнікових, з якої вийшов доктор історичних наук, відомий археолог Ігор Свєшніков (1915 – 1995).
На цій же вулиці в сім’ї своєї дружини Олени Білинської-Почаєвець (нині це район райуправління юстиції) у 30-і роки жив письменник Петро Козланюк, автор роману «Юрко Крук» та багатьох оповідань на західноукраїнську тематику.
18 квітня 1931 p. вулиці Кременецькій від злиття вулиць 3 Травня і Костельної до вулиці 11 Листопада (нині – відтинок вул. Кременецької від вул. Паркової до вул. Ол. Невського) було присвоєно ім’я Мойсея Гінсбурга, мецената, уродженця Радивилова (на той час жив у Парижі), про що його повідомили листом за підписом бургомістра і віце-бургомістра міста. На вулиці Гінсбурга мешкали українські, польські, єврейські, чеські і російські родини.
У Радивилові діяло гмінне управління, якому підпорядковувалися 18 сіл та 4 осадницькі колонії. Цей орган самоврядування знаходився при перехресті теперішніх вулиць Кременецької і М.Маркелова. Тривалий час гміну очолював українець Микола Павлов, затим цю посаду було віддано полякові.
У серпні 1945 року, після закінчення війни, вулицею Кременецькою пройшли урочистою ходою частини Червоної армії, які брали участь у визволенні міста від німецьких фашистів у березні 1944 року.
Радянська влада перейменувала вулиці Гінсбурга і Кременецьку, надавши їм ім’я Карла Маркса. У повоєнні роки посаджено і впорядковано парк імені Т.Шевченка, встановлено пам’ятник воїнові-визволителю. З відкриттям у 1976 році районного будинку культури до його фасаду з середини парку перенесено погруддя Тараса Шевченка. У 80-і роки неподалік відкрито пам’ятник воїнам-«афганцям».
У 80-і роки виросли багатоповерхові житлові будинки, районний історичний музей. Вулиця Кременецька (цю назву повернуто їй у 1991 році) значиться як адреса ряду установ, підприємств: редакції районної газети «Прапор перемоги», райвідділу культури, райуправлінь юстиції, статистики, відділення казначейства, архіву, КП «Радивилівводоканал», лісрибгоспу, шляхбуддільниці, магазинів тощо.
До 2002 року, коли було здано в експлуатацію об’їзну автомагістраль біля Радивилова, частина вулиці Кременецької використовувалася в режимі міжнародної автотраси Київ – Чоп.

Радивилівський район: 70 років

jasc51 — Tue, 05 Jan 2010 11:16:19 GMT

У 1939 році після «визвольного походу» Червоної армії, проведеного відповідно до таємного пакту Молотова – Рібентропа, наш край увійшов до складу Української РСР. Цьому передували Народні Збори Західної України, які відбулися у Львові 26 – 28 жовтня. Серед депутатів цих зборів були й представники Радивилівщини – Феодосій Додь, Ганна Токмина, Іван Івасюк, Павло Хейло, Ваврін Савчук та інші. Вони разом з іншими прийняли декларації про встановлення радянської влади на Західній Україні і прийняття її до складу СРСР з включенням до УРСР, про конфіскацію поміщицьких земель і передачу їх без викупу в користування селянам, про націоналізацію банків і великої промисловості.

15 листопада ІІІ сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон про прийняття Західної України до складу Української РСР. Адміністративно-територіальним поділом у грудні було утворено Рівненську (Ровенську) область, 30 районних і одну міську раду (в Рівному). Саме відтоді починає існування Червоноармійський район. Радзивилів перейменували на Червоноармійськ, і він отримав статус міста районного підпорядкування. Був створений і Козинський район з районним центром селом Козин. 15 грудня пройшли вибори до місцевих рад депутатів трудящих. З 26 лютого 1940 року в Червоноармійську почала діяти міська рада. Головою райвиконкому став Завадський, секретарем Тимофеєв, але вирішальний вплив на прийняття не тільки ідеологічних, а й господарських рішень мав райком партії і його секретар Наметчанюк. У Козині секретарем райкому був Лісовий. Тут конфісковано млин, маслозавод, панську і церковну землю.
У лютому 1940 року в області організували 856 сільських рад. У Червоноармійському і Козинському районах серед їх керівників були В.Ваврищук (Копані), С.Миколюк (Коритне), Д.Воронко (Перенятин), В.Бречко (Пустоіванне), К.Ступак (Дружба), С.Коритнюк (Теслугів), Л.Нагребецький (Хотин), Й.Станіславчук (Савчуки), М.Пасєка (Курсики), К.Ханенко (Солонів), С.Бігунський (Пляшева), П.Валентюк (Срібне), І.Гойда (Великі Жабокрики – Довгалівка)…
У березні відбулися вибори до Верховної Ради СРСР, від Рівненщини визначили повпредами секретаря обкому партії Бегму і колишню батрачку Єфимчук-Дячук. До Верховної Ради УРСР з участю й жителів наших районів було обрано 10 депутатів (С.Козічук, К.Хомич, П.Чабан та ін.).
У Червоноармійську почали діяти середня школа, школа робітничої та сільської молоді з українською мовою навчання (до 1941 р. в Червоноармійському районі було 28 шкіл, у тому числі 2 середні – в райцентрі і Крупці), в нове русло спрямовувалася художня самодіяльність, яка повинна була славити партію, визвольну місію Червоної армії, радянську владу. У такому ж напрямі зобов’язана була розгортати діяльність масова біблотека в райцентрі.
«Мені важко працювати зав. клубом, трохи згодом розповідав у червоноармійській районній газеті «Соціалістичний шлях» за 20 червня 1941 року Янковський з с.Янівки (Іванівки), – тому що я малограмотний, а допомоги в роботі ні від кого в селі не маю. Голова сільради та вчителі заявляють, що їм ніколи займатися культурно-масовою роботою. Коли я почав готувати п’єсу "Ой у полі нивка», в мене забрали клубне приміщення».
За комуністичне виховання населення беруться партійні і комсомольські осередки.
Їх актив теж навчають, семінари райком проводить по кілька днів, а то й цілий тиждень. У Крупці гурток ліквідації неписьменності в 1941 році відвідувало 196 слухачів, із них 186 жінок. Організовуються суботники із упорядкування сіл і міста, а також автотраси Київ – Львів на територіях Червоноармійського і Козинського районів. Великого значення надається організації сільськогосподарських робіт, серед інших культур у нас спочинають масово вирощувати каучуконосну рослину кок-сагиз. Неоднозначно сприймається населенням намагання влади організовувати колгоспи, проводити передплату «позики третьої п’ятирічки», оскільки реальність її повернення була малоймовірною. До початку війни (червень 1941 року) з’явилися колгоспи імені Кірова, Сталіна, Леніна, Хрущова, Тельмана, Кагановича, "Червона зірка», «Перше травня», імені 17 Вересня та інші.
Серед активістів нового режиму були колишні члени КПЗУ, молоді люди, які повірили більшовицьким гаслам, посланці зі сходу України: Лень, Каплун, Сербенюк, Кухарук, Бондаренко, Вишневська, Калюжний, Грабовський, Крам…
Уже в передвоєнні роки радянська влада провела в Червоноармійському і Козинському районах численні арешти серед колишніх членів націоналістичних і національно-патріотичних організацій, представників польського і чеського населення, яке запідозрили в нелояльності до сталінізму. Їм визначили заслання і тривалі строки ув’язнення.
З перших днів нападу гітлерівської Німеччини на СРСР місцеве керівництво займалося мобілізацією військовозобов’язаних, вивезенням архівів углиб країни (через Тернопіль), але, по суті, нічого не встигло зробити – 27-28 червня обидва райони були окуповані фашистами. Їм протистояв тут 8-й механізований корпус генерала Д.Рябишева. Значні танкові сутички відбувалися в трикутнику Червоноармійськ – Дубно – Пляшева. В них загинули й радянські генерали П.Сущий і Т.Мішанін – в районі Козина і Ситного.
Загарбники забирали в селян худобу, хліб, молоко, м’ясо. Багатьох молодих людей було вивезено на підневільні роботи в Німеччину, як правило, на заводи військової промисловості. У 1942 році поблизу Червоноармійська (хутір Пороховня) і Гранівки (Глинянка) гітлерівці стратили близько 6 тисяч чоловік мирного населення, в основному місцевих євреїв. Свавіллю окупантів перешкоджали підпільники з більшовицьких загонів і вояки Української повстанської армії, яка на території нашого краю мала особливий вплив і користувалася підтримкою населення. З огляду на активізацію діяльності УПА німці палили обійстя, розстрілювали заручників. Наприклад, 28 серпня і 7 вересня 1943 року вони спалили хутір Гаї біля Крупця і чимало будівель у цьому селі, вбили 28 мирних людей, а 16 грудня підірвали церкву, колишній палац і 2-поверхову недобудовану школу.
Червона армія визволила Червоноармійський і Козинський райони 19-20 березня 1944 року. Однак фронт між Червоноармійськом і Бродами стояв ще близько чотирьох місяців, збільшуючи число жертв. У братських могилах на території нинішнього Радивилівського району, увінчаних пам’ятниками і пам’ятними знаками, поховано понад 2 тисячі воїнів-червоноармійців різних національностей.
Післявоєнний поріод нашого краю позначений громадянським протистояннм. УПА продовжувала свою нерівну боротьбу за незалежність України, комуністичні органи посилювали тиск на населення. Необгрунтованих репресій зазнали сотні тутешніх сімей: вони були виселені на спецпоселення в глибину Росії і Казахстан, опинилися в концтаборах Заполяр’я, Далекого Сходу, на каторжанських шахтах і рудниках, а майно було конфісковане. В число «неблагонадійних» потрапляли навіть діти.
Разом з тим здійснювалася відбудова зруйнованого війною народного господарства. Відновлюються або наново організовуються колгоспи. У грудні 1948 року така сільгоспартіль була запроваджена навіть у Червоноармійську.
Найбільш важливі факти 50-х – 80-х років – розбудова Червоноармійська (50 років тому він став єдиним райцентром двох об’єднаних районів – Червоноамійського і Козинського), активний розвиток промисловості і сільського господарства, піднесення на новий рівень медичного обслуговування, освіти і культури.
Про цей період можна розповідати, наводячи численні факти, адже вони відображені у випущених свого часу книгах, у підшивках районної газети «Прапор перемоги». Наведу лише кілька найбільш важливих фактів.
У 1976 р. здано в експлуатацію районний будинок культури, у 1977-му місто починає забудовуватися 5-поверховими житловими будинками. Започатковується газифікація району. В короткий строк вивершується табір відпочинку школярів «Веселка». Із найбільш важливих промислових об’єктів, які були споруджені, варто згадати фурнітурний і овочесушильно-консервний заводи, комбікормовий завод комбінату хлібопродуктів, райсільгоспхімію, цехи швейної фабрики, завод радіоелектронної апаратури, хлібозавод. У соціальний сфері відчутні зміни в наше життя внесло спорудження корпусів райлікарні, дільничних лікарень і фельдшерсько-акушерських пунктів, шкіл у Червоноармійську, Козині, Крупці, Довгалівці, Ситному, Теслугові, Підзамчому, дитсадків, будинків культури і клубів (Зарічне, Ситне, Крупець, Теслугів), райкоопунівермагу. Розвивалися колгоспи як багатогалузеві виробництва, використовуючи свої прибутки для задоволення соціальних потреб людей.
1 грудня 1991 року жителі району, як і весь український народ, на референдумі підтримали Акт проголошення незалежності України. Одночасано проводилося опитування щодо повернення місту його історичної назви Радивилів та перейменування Червоноармійського району на Радивилівський. Лише 3 березня 1993 р. Верховна Рада України прийняла Постанову, якою місто Червоноармійськ перейменовано на Радивилів, а Червоноармійський район на Радивилівський.
У 2002 р. завершено спорудження об’їзної автомагістралі біля міста на трасі Чоп – Київ. У 2004р. урочисто й велелюдно відзначалося 440-річчя Радивилова, з цієї нагоди місцевою владою було багато зроблено для поліпшення благоустрою райцентру, пішохідні доріжки в центральній частині вимощені тротуарною плиткою. У 2007 р. капітально, за європейськими стандартами, оновлено залізничну станцію Радивилів і вокзал – свого роду в’їзні ворота в місто і весь Радивилівський район.
Площа району – 0,74 тис. кв. кілометрів. Володимир ЯЩУК.

Радивилів, райцентр на Рівненщині

jasc51 — Tue, 05 Jan 2010 11:12:51 GMT

До грудня 1939 року містечко звалося Радзивилів. 15 листопада ІІІ сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон про прийняття Західної України до складу Української РСР. Адміністративно-територіальним поділом у грудні було утворено Рівненську (Ровенську) область, 30 районних і одну міську раду (в Рівному). Із січня починає існування Червоноармійський район. Створюються керівні установи, які в основному очолили спеціалісти, прислані зі східних областей України. Радзивилів перейменували на Червоноармійськ, і він отримав статус міста районного підпорядкування. З 26 лютого 1940 року в Червоноармійську почала діяти міська рада. Залізнична станція продовжувала носити назву Радзивилів (Радзівілов), через неї курсували поїзди Львів – Київ, Вільно – Львів, Кременець – Красне, Радзивилів – Красне. Начальником станції був Чайка.
Промислові підприємства в місті, якими раніше володіли заможні місцеві євреї і поляки, відновлюють свою роботу як державні. А заможні родини зазнають виселення на спецпоселення у малообжиті регіони СРСР, чимало радивилівців за завинуваченнями у прислужництві польському режимові опиняються у в’язниці. Реконструюються шкірзавод і 5 млинів. З 13 червня 1940 р. починає діяти Червоноармійське відділення Державного банку СРСР (керуючий Меркін). Тут працювали Бабенко, Альберт, Вайнерман, Венгродський, Руштейн, Хаст, Пік та інші. Того ж року відкривають середню школу і школу робітничої та сільської молоді, де одним з основних предметів стає вивчення історії більшовицької партії і створення СРСР відповідно до настанов Сталіна. Простору будівлю при в’їзді в місто зі сторони Бродів віддають під будинок культури, сюди приїздять з концертами самодіяльні артисти з сіл та сусідніх міст. Художню самодіяльність міста на першій обласній олімпіаді самодіяльних митців було відзначено як одну з кращих. Масова бібліотека в Червоноамійську поповнюється книгами українською, російською, єврейською, польською мовами.

15 грудня 1940 року пройшли вибори до районної, міської та сільських рад депутатів трудящих. Організовується передплата державної позики. Робітників і службовців підприємств на регулярних зборах націлюють на необхідність виконання державних планів. 1941 рік позначений початком випуску районної газети «Соціалістичний шлях» тиражем 2000 примірників на 4-х сторінках (редактор Г.Попов). Але до вторгнення на нашу землю німецьких фашистів вийшло всього кілька номерів. «На загальних комсомольських зборах при Червоноармійській райспоживспілці, – писала районна газета за 13 червня 1941 р., – було поставлено питання про заготівлю утильсировини… На 10 червня здано заготконторі при РПС 200 кл. (кілограмів) заліза, 70 кл. шкла, 3 кл. червоної міді, 50 кл. ганчірок і 40 кл. паперу. Ініціатором цієї справи був комсомолець Мардер Герш». Підпис під заміткою: «Вайнштейн М.». З 1 червня до 1 серпня 1941 р. передбачалося провести перереєстрацію мисливців та мисливської зброї. Друкувалися й такі матеріали: «Я, Пагубко Володимир, раніше жив у великій біді разом з сім’єю. Тепер я маю роботу. Працюю в МТС розвозчиком хліба, а дружина домашньою господаркою. Наші діти не підуть тепер у найми до поміщика чи осадника. Мою дочку Клавдію послали на педагогічні курси і вона стала вчителькою, а сина Олександра відрядили в школу ФЗН і з нього став майстер-слюсар». У Москву на Всесоюзну сільськогосподарську виставку поїхали ланкові Надія Токмина (колгосп ім. Сталіна), Ганна Тимощук (колгосп ім. Червоної армії), Тетяна Квасинська (колгосп ім. Хрущова) і бригадир Польовий з колгоспу ім. Леніна. На районній нараді ставилося завдання завершити підготовку до збирання врожаю, «підготовити зерносховища, коси, граблі, вила, мішки, безтарки». 13 червня 1941 р. в Червоноармійській середній школі було організовано вечір, присвячений випуску 7-х класів. Відкрила його директор Бондаренко. Від випускників виступив голова учкому Стирт. Після закінчення офіційної частини були організовані танці. Проводилися масові щеплення проти тифу та дизентерії. Райпромкомбінат збирався налагодити випуск вапна і цегли. З початком війни в рацентрі в спішному порядку проводилася мобілізація юнаків призовного віку, однак мало кому випало потрапити на фронт (з огляду на швидке просування загарбників). Гітлерівці вступили в Червоноармійськ уже 27 червня. Але в районі міста, на території Червоноармійського і Козинського районів продовжувалися танкові бої, що їх проти переважаючих сил ворога вів 80-й механізований корпус генерала Дмитро Рябишева. Про це докладно розповів у своїх спогадах Григорій Пенежко – вони не раз використовувалися в публікаціях «Прапора перемоги». Жителька міста Наталія Чукіна-Камінська, медстестра лікарні, врятувала життя 7 пораненим радянським воїнам, а кількох червоноармійців, надавши їм медичну допомогу, зуміла переправити за лінію фронту. За це згодом була нагороджена орденом Вітчизняної війни 2 ступеня. Фашистські загарбники забирали худобу, хліб, молоко, м’ясо. Молодь всіляко ухилялася від вивезення на підневільні роботи в Німеччину, населення міста саботувало розпорядження німецької управи, яка діяла в приміщенні, що розташоване нині напроти відділення Пенсійного фонду, поряд із пам’ятником жертвам репресій. У 1942 році поблизу Червоноармійська (хутір Пороховня) гітлерівці стратили близько 3 тисяч жителів міста, в основному євреїв. Нині на цьому місці є меморіал пам’яті, відкритий кілька років тому. Свавіллю окупантів перешкоджали вояки Української повстанської армії. В 1944 р. у боях при визволенні Червоноармійська і району від гітлерівців та при стримуванні їх контратак (а фронт зупинився біля міста майже на 4 місяці) загинули понад 1600 воїнів різних національностей, серед них Герой Радянського Союзу артилерист Павло Стрижак. Городян – чоловіків призовного віку мобілізували на фронт, десятки їх загинули в боях. З 31 березня 1945 р. відновився випуск районної газети («Більшовицька зброя», редактор Єфросинія Шинкаренко). Після війни місто відбудовується, розвивається. За рік було відновлено роботу промкомбінату, шкірзаводу, лісопильного заводу, двох млинів, відбудовано понад 390 будинків. За звинуваченнями у посібництві УПА і в націоналістичній діяльності було репресовано сотні людей. До 1950 р. зведено 15 будинків, електростанцію, відбудовано лікарню, середню школу, кінотеатр, лазню, будинок культури. Крім загальноосвітньої, в місті діяли дві вечірні школи, і до 1948 р. неписьменність серед дорослого населення було ліквідовано. При будинку культури працювали хоровий, музичний, драматичний гуртки. У 1950 р. до складу депутатів міської ради входило 26 українців, 6 росіян, 2 євреї, азербайджанець. У 60 – 70-і роки помітну роль у життєдіяльності міста відігравали колективи овочесушильно-консервного комбінату, хлібо- і харчокомбінатів, меблевої фабрики, промкомбінату, маслозаводу, фурнітурного заводу, сільгосптехніки, автопідприємства, міжколгоспбуду, комбінату хлібопродуктів. Споруджено школу, торговий центр, комбікормовий і асфальтовий заводи, будинок побуту, автоматичну телефонну станцію, будинок культури.
У 1977 р. місто починає забудовуватися 5-поверховими житловими будинками. У наступні роки з’явилися ще одна середня школа, корпуси профтехучилища, дитсадок, поліклініка і хірургічний 4-поверховий корпус райлікарні, триповерховий райкоопунівермаг, історичний музей, завод радіоелектронної апаратури, комбікормовий завод комбінату хлібопродуктів, Свято-Вознесенська церква, біля райцентру спорудили табір відпочинку школярів.
У 1990 р. на екрани вийшов художній фільм "Мускал” режисера Ходжадурди Нурлієва, частково знятий у Червоноармійську (в ролях – Керім Аннанов, Анна Тихонова, Ораз Оразов, Олександр Новиков та ін.). Третього березня 1993 р. Постановою Верховної Ради України №3044-XII Червоноармійськ відповідно до результатів проведеного в місті опинування (1.12.1991 р.) перейменовано на Радивилів, а Червоноармійський район – на Радивилівський. У 2002 р. було завершено спорудження об’їзної автомагістралі біля міста на трасі Чоп – Київ. У 2007 р. капітально, за європейськими стандартами, оновлено залізничну станцію Радивилів і вокзал – свого роду в’їзні ворота в місто.
За останні роки центр міста відчутно змінили критий ринок, по-сучасному облаштовані магазини, ресторани, кафе, офіси банків, розширено центральну частину вулиці О.Невського тощо.Зараз Радивилів займає понад 694 гектари, до нього впритул підійшли – по суті, злившись із містом – села Балки, Бугаївка, Лев’ятин. Недалеко розташована Немирівка, майже два десятиліття тому частина її при затвердженні меж міста відійшла до мікрорайону Цибухів. Радивилів має 75 вулиць і провулків, причому чимало їх з’явилося порівняно недавно – на полях, які раніше використовувалися городянами для городництва. У місті 2400 дворів, понад два десятки житлових багатоповерхівок. Жителів – 10300.

Герб Радивилова, затверджений у 1998 році, являє собою зображення мисливського ріжка зі срібними перев’язками як елементу родового герба князів Радзивіллів – у золотому полі, над ними синій сигль Р. Герб уписано в декоративний картуш, увінчаний срібною міською короною, що свідчить про статус поселення. Автори герба – Андрій Ґречило і Юрій Терлецький.

Підготував Володимир ЯЩУК.

Навколосвітня подорож через... Радивилів

jasc51 — Fri, 01 Aug 2008 10:18:41 GMT

Наприкінці липня цей колоритний дід з акуратною сивою бородою приїхав старим радянським велосипедом у Радивилів зі сторони Почаєва, і багато хто звернув увагу на нього. Виявляється, ось так невигадливо оснащений, маючи в своєму багажу розкладний намет і деякий запас харчів, Петро Нікітін об’їхав усю рідну йому Росію, мандрував країнами Європи (Польща, Німеччина, Австрія, Болгарія, Чехія, Словаччина) і Азії (Китай, В’єтнам, Лаос, Тайланд, Малазія). Стверджує, що сумарно за кілометражем уже здійснює другу навколосвітню подорож.

Показував мені альбом любительських фото, де він у багатьох знаних місцях – наприклад, серед монахів міста Лхаса в Тибеті, на Байкалі, у горах Алтаю, біля карельських озер, біля вулканів Камчатки... Причому підкреслив, що він не мандрівник (“путешественник”), а “странник” – мабуть, тому, що це російське слово дуже співзвучне з іншим – “странный” (дивний). Ще б пак, важко не назвати його диваком: зрікшись благ цивілізації, в уже немолодому віці вирушити світ за очі. Сказати по правді, я відразу не повірив у його колоритні розповіді, тому просто при співрозмовникові зайшов у мережу Інтернет і пересвідчився: про Петра Нікітіна багато пишуть російські регіональні видання, є згадки про нього і на сайтах інших країн.

Уже одинадцятий рік він розширює свої знання про світ. В Україну прибув зі Словаччини. Насамперед цікавить старовина. У відомій пам’ятками минувшини Надвірній викарбував на древніх камінних брилах символи дохристиянських богів. вважає себе православним, але у власному тлумаченні цього слова, бо переконаний, що тільки в дохристиянські часи на наших землях уміли правильно славити Бога. А заодно пропагує здоровий спосіб життя, адже не вживає у їжу м’ясо, багато часу приділяє загартуванню організму, тому для нього не проблема скупатися взимку в ополонці, пройти босоніж по розпеченому вугіллі чи набитому склі, а ще поширює знання про дохристиянську Русь, виступає з лекціями перед студентами та школярами. Крім російської, вільно володіє німецькою, зі словником – англійською, досконало вивчив напівзабуте докириличне і доглаголичне письмо – руницю. Як переконався з не надто довгого спілкування, у світогляді Нікітіна дивним чином уживаються східна філософія індуїзму, конфуціанства і буддизму, Біблія, Коран, Каббала, “Жива етика” Реріхів, теософія Олени Блаватської, Веди древніх слов’ян і навіть почасти марксизм-ленінізм.

Про себе Петро Григорович розповідає стримано. Родом з Казахстану. Росіянин. За освітою інженер-механік. Працював на Алтаї. Одружений (один раз), має 8 дітей, усі вже дорослі, і 6 внуків. Про участь у їх вихованні іронізує: “А який із мене, странника, може бути батько й дід?” Про свій вік говорити не хоче, не знайшов я цього і в жодній із кількох десятків публікацій в Інтернеті. Натомість підкреслює: у здоровому тілі здоровий дух. Не вживає навіть пива, не кажучи про інші спиртні напої; скупався на льодовику Евереста, побував на вершинах Бєлухи в гірському Алтаї, біля 5 вулканів: як послідовник системи загартування Порфирія Іванова, якого особисто знав, регулярно вдається до постів: хоча б раз на тиждень обходиться без їжі, не їсть і з 18 – 20 год. щоп’ятиниці до 12 год. неділі, а ще голодував 4 рази по 15 днів, 3 рази – по 26 і один раз – 40 днів.

Його захоплення, окрім усього переліченого, – малювання (200 картин), шахи, атлетична гімнастика, любить тренувальні забіги на 3, 5, 10 км. Річ у тім, що доволі часто пересуватися від одного населеного пункту до іншого доводиться пішки, вряди-годи виручає “автостоп”.

Для нас, українців, вихованих на способі життя і творах мандрівного філософа Григорія Сковороди, дивацтва Петра Нікітіна – не такі вже й дивацтва. У нього навіть своє розуміння загальновідомих російських казок. Їх персонажам він надає символічного значення, а звідси й виводить особливий, глибинний виховний смисл таких казок. Ми слухали це тлумачення всім редакційним колективом і не могли не визнати: погляд на усталені речі в мандрівного філософа вельми цікавий. Є в нього несподівані міркування і щодо багатьох усталених традицій, повсякденних понять, сімейного укладу життя, одягу. Наприклад, необхідність чоловікам носити бороду пояснює тим, що вона – приймач чоловічих енергій і засіб зв’язку з енергетикою предків. Свою ніколи не підстригає. “Хіба що біля вогнищ підсмалюється”, – жартує.

Розклавши переді мною карту Львівщини, на якій є й деякі населені пункти прилеглих областей, Петро Григорович запитав, як проїхати на Берестечко. Чому Берестечко? А тому, що з Почаєва вибрав путь на північ, до того ж щось чув про Берестецьку битву 1651 року. А взагалі ніколи далекосяжних планів не будує, просто мандрує світом, не задумуючись про те, де ночуватиме і що їстиме наступного дня. Знає, що серед людей будь-якої національності завжди при необхідності знайде підтримку й допомогу. “Я найбільш здорова і найшасливіша людина”, – каже на прощання Нікітін, і в це віриться. Показую йому дорогу на Броди (звідти досить добра дорога на Берестечко), фотографую на пам’ять. Нехай щастить вам, дивний мандрівниче!

Володимир ЯЩУК.

Успіх каратистів

jasc51 — Thu, 08 May 2008 13:18:00 GMT

З 30 квітня по 3 травня в Києві проходив Міжнародний інструкторський семінар з кіокушинкай карате. У семінарі взяли участь тренери не тільки з України, а й з Румунії, Росії та Японії (всього 100 чоловік).

Особисте запрошення на цей семінар отримали і президент Радивилівської районної організації кіокушинкай карате І.А.Сосновський (2 Дан) і його учні Андрій Бугай (2 Дан), Микола Федорчук (1 кю), Василь Солтис (8 кю), Ірина Топилко (1 кю) та Наталія Заяць (3 кю).

Семінар проводили генеральний директор Всесвітньої організації кіокушинкай карате шіхан Табата Шігеру (7 Дан) та голова технічного комітету цієї організації шіхан Оіші Даіго (8 Дан) з Японії.

Тренування на семінарі були дуже напруженими. Удосконалювали майстерність по 8 годин на день – як у спортзалі, так і на березі озера. Крім того, японськими фахівцями проведений 3-годинний практичний суддівський семінар. Під час нього пройшло засідання президії Федерації кіокушинкай карате України під головуванням президента С.С.Шмата (4 Дан).

На цьому засіданні віце-президенту Федерації Ігорю Анатолійовичу Сосновському шіханом Табата Шігеру вручено кубок – як найкращому тренеру Федерації за 2007 рік.

Ірині Топилко та Наталії Заяць з Радивилова, нині студенткам, вручено сертифікати інструкторів міжнародного зразка.

Також прийнято рішення щодо комплектування збірної України для участі в чемпіонаті Європи, який відбудеться у вересні в Румунії. Від Західної України в склад збірної команди увійшли випускники Радивилівської районної організації кіокушинкай карате Андрій Бугай та Микола Федорчук.

Семінар закінчився складанням заліку з бігу на дистанції 3 км (незважаючи на вік та стать).

Розповідаючи про успіхи радивилівських спортсменів, Ігор Анатолійович попросив від імені Радивилівської районної організації кіокушинкай карате подякувати через газету директору ДП “Радивилівський комбінат хлібопродуктів” В.М.Железняку та голові профкому цього підприємства Г.О.Подзізей за сприяння в поїздці на семінар.

Влас Надчицький.

Знахідки, яких давно не було

jasc51 — Thu, 28 Feb 2008 07:16:08 GMT

У всеукраїнській газеті «Наша дача» цілу сторінку було відведено статті Володимира Баточенка з Радивилова про китайські груші. Садівництвом, ботанікою, селекцією він захоплюється давно, мабуть, ще відтоді, як поступив на навчання в Українську сільськогосподарську академію (лісогосподарський факультет). Особливо цікавлять Володимира Миколайовича нові або незвичні, рідкісні види рослин. Вивчав їх на Далекому Сході, в Середній Азії. Але найкраще, звичайно, знає флору України. Недаремно вчені Київського національного ботанічного саду та природничих факультетів вузів не раз залучали його до наукових експедицій з вивчення рослинного світу. На Волинській височині, наприклад, уперше було виявлено громовий корінь (народна назва), відомий з давніх часів у Прикарпатті та Західній Європі, цікаві знахідки чекали і в Карпатах та Прикарпатті, у Тернопільській області. У Дубенському районі вдалося натрапити на зростання тої (аконіту), який востаннє бачили в України у 1937 році в Київській області.

Така пошукова робота сприяє збереженню рослинних багатств, кращому розумінню закономірностей їх поширення. Володимир Баточенко брав участь більш як у десяти наукових конференціях, у тому числі міжнародних, його повідомлення опубліковані в наукових збірниках. А ще на його публікації можна натрапити в «Українському ботанічному журналі», журналах «Заповідна справа в Україні», «Дім, сад, город», «Огородник», «Квіти України», друкувався у російських виданнях «Ботанический журнал», «Цветоводство».

Що стосується вивчення китайських груш у наших умовах, то займається цим Володимир Миколайович більше двадцяти років. Вони стійкі до такої невиліковної хвороби, як бактеріальний опік, тож уже бодай із цього погляду заслуговують на особливу увагу. А ще ж мають незрівнянні смакові якості.

Свого часу мав найбільшу в СРСР колекцію луїзенії, яка більше відома в народі під неправильною назвою «японська вишня». Випробував колекцію з 80 сортів винограду. Займається селекцією персика, стійкого до кучерявості листя – хвороби, яка обмежує його вирощування у наших умовах.

Ось такий світ захоплень жителя Радивилова В.М.Баточенка, депутата Радивилівської міськради.

Плюс «мобілкізація» всієї округи

jasc51 — Thu, 28 Feb 2008 07:05:47 GMT

І в Радивилів, далекий від столиці та обласних центрів, владно прориваються нові прикмети цивілізації. Ринкові умови штовхають підприємливих людей на освоєння глибинкових „територій” бізнесу.

В році, що минув, у нашому райцентрі, принаймні в багатоповерховому секторі, поширювало свій вплив кабельне телебачення з програмами до 15 телеканалів. Багато хто встановив антени супутникового телебачення (адже нині мають вони вже відносно доступну ціну) – і великий світ став ближчим та зрозумілішим.

Відтак зріс попит на телевізори нового покоління кращих зарубіжних фірм. А попит, як відомо, диктує пропозицію, отож у райцентрі відкриваються нові відділи радіотелевізійної та побутової техніки з цілком пристойним вибором товарів. Тепер і за хорошим музичним центром, цифровим програвачем дисків, відеомагнітофоном чи відеокамерою вибагливому покупцеві не варто їхати казна-куди – достатньо завітати в магазини Радивилова.

Що там телевізори – домашні комп’ютери, навіть нотбуки, схоже, перестають бути предметами розкоші. У райцентрі відкрилося магазини з їх продажу, можна оформити покупку в кредит. Багато хто цікавиться й принтерами, сканерами, цифровими фотоапаратами.

Ну, а щодо утвердження на наших теренах мобільного зв’язку, то достатньо завітати в радивилівські загальноосвітні навчальні заклади, щоб пересвідчитися: мобілки носять навіть діти молодшого шкільного віку. Зрозуміло, поки що далеко не всі. Але інтерес до стільникового зв’язку зростає – в Радивилові з’явився відділ з продажу мобільних телефонів та аксесуарів до них. На території району встановлюють нові підсилювальні станції кампаній стільникового зв’язку – значить, мобільний зв’язок стає надійнішим і привабливішим для потенційних клієнтів.

Довідка про РАДИВИЛІВ

jasc51 — Sat, 23 Feb 2008 11:23:06 GMT

У Радивилів можна в'їхати дорогами з чотирьох боків. Це не випадковість, так склалося історично.

Зі сторони Дубна й Рівного звіддавна їхали сюди, бо більше сотні літ саме тут закінчувалася одна держава і починалася інша, отож Радивилів був ніби воротами в цивілізовану Європу з напівварварської Російської імперії. І коли міжнародний торговий ярмарок - контракти - наприкінці вісімнадцятого століття перенесли зі Львова в Дубно, Радивилів відчув пожвавлення, якого доти не звідав.

Саме зі сторони Галичини, зі Львова й Бродів, мандрували імениті купці, а при них майстри найрізноманітніших ремесел, артисти, літератори. І оживав Радивилів дрібною торгівлею, колоритом нових облич і небачених звичаїв. А втім, і раніше містечко знавало тісні контакти з Бродами, особливо тоді, коли цими двома поселеннями володів головнокомандувач військ Речі Посполитої Конецпольський.

А з півночі, від Берестечка, утоптувався шлях ще із середніх віків, коли Радивилів належав до Волинського воєводства з Луцьком у центрі чи коли після трагічної Берестецької битви 1651 року частина козацьких загонів пішли на Почаїв, шукаючи порятунку в тутешньому монастирі.

З Почаєва спрадавна прошкували через Радивилів у волинські села й містечка православні прочани, запасаючись на дорогу водою з річечки Словні, чи по-іншому -Зланівки, котра з роками набула чудернацької назви Слонівка. З-під Вишнівця йшли до Берестечка полки Хмельницького.

Радивилів опинився на перехресті важливих доріг, а можливо, понад 440 років тому саме ця обставина й спричинила закладення поселення, яке отримало назву з нечуваної нагоди здобуття родом його власників Радивилів (Радзивіллів) князівського звання (то був надзвичайно рідкісний на ті часи факт віднесення шляхетської родини до числа князів).

У документах Луцького замку Радивилів уперше згадується в акті від 21 травня 1564 року - у скарзі зем'янина (землевласника) Данила Рогозинського "об отнятии у него из заставы урядником местечка Радивилова, имения воеводы Виленского Миколая Радивила, паном Иваном Патрикеем нескольких человек крестьян в селе Перенятине". Цей дещо ускладнений для сприйняття запис середньовічного документаліста слід розуміти так: представник віленського воєводи, у маєток якого входив і Радивилів, забрав у Рогозинського селян, котрі були передані йому у вигляді застави за якийсь борг, причому забрав, борг не повернувши.

Наступна згадка - в акті від 9 червня того ж 1564 року: війт містечка Радивилова скаржився, що урядник пана Федора Рудецького вимагав мито у тих міщан радивилівських, які проїздили через село Рудку (?) з пустими возами, жорстоко побив і пограбував їх, що підкріплено свідченням віжа (судовиконавця).

21 серпня 1564 року війт Радивилова скаржився, що зем'янин Олехно Бєлостоцький заарештував міщанина радивилівського під тим приводом, ніби в нього виявився крадений кінь. І хоча той заперечував, Бєлостоцький змусив його віддати коня, а також віз із сіллю. 12 жовтня все того ж року намісник Іван Патрикей скаржився на зем'янина Каленика-Богдана Батковського через те, що той побив і пограбував його слугу.

21 листопада 1568 року Лазар Кашубський, слуга митника великого князівства Литовського Айзаха Бородавки, повідомляв про напад на нього в лісі між містечками Радивиловом та Берестечком трьох розбійників, які поранили коня і забрали документи, одяг, а також митні кошти, отримані в Кременецькій і Янушпольській митних коморах.

Із цих архівних записів видно, що на той час Радивилів уже був містечком, яке перейменували. Якою була його попередня назва - не відомо.

Радивилів - містечко, розташоване на рівнині. Можливо, колись було оточене лісами, проте це все-таки не гарантувало від чужинських руйнівних набігів. Відомо, що в ті часи більш надійний захист у вигляді замків або фортець мали Дубно, Броди, Олесько, Кременець, навіть невеличкі поселення Перенятин, Крупець, Теслугів... А от Радивилів, за свідченням сімнадцятого століття, мусив задовольнятися земляним валом із частоколом зі стовбурів дерев. Відійшла в минуле загроза - і погнили колоди, розсунулися, зарівнялися вали. Тепер важко навіть сказати, де міг бути той загадковий дитинець, - ймовірно, десь у районі центральної вулиці Почаївської, адже вона до певної міри ділить місто на підвищену й понижену території. Можливо, залишки дитинця бачив Григорій Сковорода, коли проїздом побував у цьому поселенні в середині 18 століття.

А ще завжди радивилівцям уселяла сили християнська віра. Радивилів здавна мав православну церкву й костел, які слугували й осередками освіти та культури. До речі, нині приїжджих зустрічає свідок позаминулого віку - церква св. Олександра Невського, яку будували близько п'ятдесяти літ і вивершили в 1874 році. Її ікони писалися в тодішньому стольному Петербурзі під керівництвом академіка Васильєва. Звідти ж привезли дзвони, іконостас, ризничі речі (панікадило, потир, Євангеліє, хрест, плащаницю тощо). Є в місті ще дві церкви й кілька молитовних будинків протестантських громад. Слід зауважити, що населення завжди було багатоконфесійним, що пояснювалося також національним його складом - тут жили українці, поляки, євреї, чехи, росіяни.

Гостям міста в районному історичному музеї чи в музеї загальноосвітнього ліцею можуть багато розповісти про першого його власника Миколая Радзивілла Чорного, активного діяча Реформації, родича Костянтина-Василя Острозького, про видатних людей, які бували в Радивилові (Оноре де Бальзак, Іван Франко, Леся Українка, Ісаак Бабель, Улас Самчук, Симон Петлюра) або жили тут (письменники Петро Козланюк, Модест Левицький, композитор Герман Жуковський, меценат Мойсей Гінсбург, бібліограф Богдан Боднарський). Згадки про Радивилів можна знайти в Льва Толстого (у романі "Війна і мир"), Козьми Пруткова, енциклопедії Блокгауза і Єфрона...

У 1863 p. в місті та біля нього відбулася одна із сутичок Польського повстання, на кладовищі збереглися могили як повстанців, так і російських солдатів, котрі брали участь у придушенні цього виступу.

У 1866 p. Радивилів став волосним центром, у 1870 p. йому присвоїли статус міста. Прокладена в 1873 p. залізниця Здолбунів - Радивилів, яка невдовзі була з'єднана із залізничною мережею Австро-Угорщини (починалася від Бродів), ще більше пожвавила життя міста.

Коли вийдеш на прогулянку за Радивилів, підеш у прилеглі до нього мальовничі гаї та переліски, багаті на ягоди й гриби, неодмінно натрапиш на досить глибокі, зарослі травою й чагарниками рови. Місцями заглиблення в землі сягають півтора людських зрости!

Це фронтові окопи.

Двадцятий вік, як відомо, увійшов в історію двома світовими війнами. Фронти кожної з них надовго затримувалися в районі Радивилова. Досі про це нагадують окопи не лише на околиці міста, а й біля відомої своїм заповідником Пляшевої. Таких вражаючих окопів біля інших міст нашої області нема.

У 1944 році, наприклад, фронт стояв тут майже чотири місяці! Уся довколишня земля була перерита вибухами бомб і снарядів. Де тільки люди знаходили прихисток, аби уціліти?

У тих окопах іноді можна знайти і гільзи, які пролежали близько 90 літ.

На початку серпня 1914 року австро-угорці, ведучи наступ від Бродів, відтіснили 18-у Волинську прикордонну бригаду і 13-й Донський козацький полк, розквартировані в Радивилові, й вступили в місто. З обох воюючих сторін були солдати й офіцери українського походження.

До міста в спішному порядку перекинули з Кременця 42-й Якутський полк 11-ї піхотної дивізії; 7 серпня російські солдати зламали опір противника під Радивиловом і почали наступ, 8 серпня заволоділи Бродами й Лешневом. Проте сильний вогонь артилерії й контрнаступ австро-угорців змусив їх до відступу.

Наступаючі захопили Радивилів 11 серпня. Було знищено пам'ятник російському царю Олександру ІІ, відкритий незадовго перед війною біля народної школи (нині приміщення ліцею), а також схожу на високу церкву православну каплицю, освячену на честь цього ж царя.

Невдовзі успішні дії російських військ у районі Підкаменя, при межі Рівненської, Львівської і Тернопільської областей, спонукали австро-угорців рятуватися втечею.

У травні 1915 року почалася наступальна операція австро-німецьких частин. У "Віснику Союзу визволення України" (ч. 31-32 за 19 вересня 1915 року) писалося: "...армії ген. Бем-Єрмолі вдалося по тижневих кривавих боях проломити дня 7 вересня добре укріплений і природними перешкодами забезпечений російський фронт на лінії Радивилів - Підкамінь - Залізці і приневолити росіян на просторі 90 км відступити поза р.Ікву на горби коло Кремінця".

На початку червня 1916 року в результаті прориву генерала Брусилова, командуючого 8-ю армією, 12 липня частини 9-ї армії (генерала Сахарова) подолали дротяні загородження й опір австрійських військ на річці Слонівці і зайняли околиці Лешнева. Зі спогадів Олександра Брусилова (1853 - 1926): "9-а армія в цей період просунула свій правий фланг уперед, завдаючи удару з району Радивилова в південно-західному напрямі. 15 липня було взяте з бою місто Броди, а 22 і 23 липня знову завдана сильна поразка противнику на ріках Грабек і Серет..."

На вимогу військового командування з населених пунктів прифронтової смуги родини виселялися углиб Російської імперії. Про це пам'ятають старожили нашого району, чиї дитячі роки припали на часи Першої світової війни.

З кінця 1916 року воєнні дії майже припинилися, адже в лютому 1917 році назрівав розпад імперії.

Ось лише кілька штрихів про історію незарубцьованих ран землі - давніх окопів. А вже що стосується Другої світової війни, то тут досі вряди-годи трапляються навіть більш вагомі речові свідчення - уламки військової техніки, пробиті каски... Поблизу хутора Пороховня, за три кілометри від міста, вивершено пам'ятник біля місця масової страти євреїв (до 3 тис. чоловік). На меморіалі Слави за містом поховані понад півтори тисячі бійців різних національностей, тут же покояться чотири Герої Радянського Союзу (кавалерист Опанас Волковенко, льотчики Андрій Демьохін і Микола Маркелов, артилерист Павло Стрижак).

Нині Радивилів - чепурне містечко на 12 тисяч жителів. Із п'ятиповерховою забудовою в центрі й одно- та двоповерховою - на околицях. Улітку воно потопає в садах і скверах. Серед промислових підприємств, які не втратили ваги за ринкових умов господарювання, - комбінат хлібопродуктів, швейна й меблева фабрики, фурнітурний завод. Чимало проблем зняло відкриття в 2002 році об'їзної автодороги, адже раніше автотраса Київ - Львів пролягала вулицями міста.

Різноманітними заходами вабить будинок культури, біля якого в парку - пам'ятник Т.Шевченку, чимало читачів відвідують бібліотеки. Оновився стадіон. У мальовничому гаю за містом - табір відпочинку "Веселка". Навчальні заклади досить традиційні для невеликого райцентру: у професійному ліцеї готують столярів, трактористів, шоферів, швачок, є школа, школа-гімназія і загальноосвітній ліцей, за яким закріпилася репутація новаторського закладу.

Недалеко від міста, на території нинішнього району, біля сіл Пляшева, Острів відбулася одна з найбільших битв у Національно-визвольній війні українського народу - Берестецька битва 1651 р. Очевидно, на її місці восени 1846 р. побував Тарас Шевченко, свої враження він відобразив у вірші "Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?..". Цій битві присвятила свій роман у віршах "Берестечко" Ліна Костенко.

У Радивилів можна в'їхати дорогами з чотирьох боків. І якщо одна з них колись приведе вас сюди, ви не пожалкуєте, що познайомилися з цим маленьким, чепурним містом, його щирими жителями.

Володимир ЯЩУК, журналіст.